Сочинение которого неизвестно нам даже по имени. Из текстов самого Аристотеля и из других источников известно, что первый трактат по риторике принадлежал ученику Эмпедокла Кораксу , любимцу сиракузского тирана Гиерона I , политическому оратору и адвокату (судебному оратору). Он сформулировал не лишённое интереса определение красноречия: «красноречие есть работница убеждения (др.-греч. πειθοῦς δημιουργός )». Он первый делает попытку установить чёткое деление ораторской речи на части: вступление (προοίμιον ), предложение (κατάστασις ), изложение (διήγησις ), доказательство или борьба (ἀγῶν ), падение (παρέκβασις ) и заключение. Он же высказал положение, что главная цель оратора - не раскрытие истины, но чёткость и убедительность при помощи вероятного (εἰκός ), для чего чрезвычайно полезны всякие софизмы . Труд Коракса до нас не дошёл, но древние писатели сообщают нам примеры его софизмов, из которых особенной славой пользовался так называемый крокодилит . Ученик Коракса, Тисий , развивал ту же систему софистических доказательств и главным средством преподавания риторики считал заучивание образцовых речей судебных ораторов.

Традиционно учеником Эмпедокла считается и Горгий , который, по словам Платона , «открыл, что вероятное важнее истинного, и умел в своих речах малое представить великим, а великое малым, выдать старое за новое и новое признать старым, об одном и том же предмете высказывать противоречивые мнения» .

Метод преподавания у Горгия тоже состоял в изучении образцов; каждый его ученик должен был знать отрывки из произведений лучших ораторов, чтобы уметь дать ответ на чаще всего выставляемые возражения. Горгию принадлежал любопытный трактат «О приличном случаю» (др.-греч. περὶ τοῦ καιροῦ ), где говорилось о зависимости речи от предмета, от субъективных свойств оратора и аудитории , и давалось наставление, как при помощи насмешки уничтожать серьёзные доводы и, наоборот, на насмешку отвечать с достоинством. Красивое говорение (красивую речь, др.-греч. εὐέπεια ) Горгий противопоставлял утверждению истины (правильной речи, ὀρθοέπεια ).

Он приложил много сил к созданию правил относительно фигур : метафор , аллитерации , параллелизма частей фразы. Из школы Горгия вышли многие знаменитые риторы: Пол Агригентский, Ликимний , Фрасимах , Эвен Паросский , Феодор Византийский . К тому же стилистическому направлению риторики принадлежали софисты Протагор и Продик и знаменитый оратор Исократ , разработавший учение о периоде.

Направление этой школы можно назвать практическим, хотя оно и подготовило богатый психологический материал для выработки общих теоретических положений об ораторском искусстве и этим облегчило задачу Аристотелю, который даёт в своей знаменитой «Риторике» научное обоснование прежним догматическим правилам, пользуясь чисто эмпирическими приёмами.

Риторика Аристотеля

Из определения риторики становится ясна цель, которую преследовал Аристотель в своём трактате: он хотел, на основании наблюдения, дать общие формы ораторского искусства , указать, чем должен руководиться оратор или вообще всякий, желающий убедить кого-либо в чём-либо. Сообразуясь с этим, он разделил свой трактат на три части. Первая часть посвящена анализу тех принципов, на основании которых оратор (то есть всякий говорящий о чём-нибудь) может побуждать к чему-нибудь своих слушателей или отклонять их от чего-нибудь, может хвалить или порицать что-нибудь. Вторая часть говорит о тех личных свойствах и особенностях оратора, с помощью которых он может внушить доверие своим слушателям и таким образом вернее достигнуть своей цели, то есть уговорить или отговорить их. Третья часть касается специальной (технической) стороны риторики: Аристотель говорит здесь о тех способах выражения, которыми должно пользоваться в речи (о стиле), и о построении ораторской речи.

1. Нахождение (в латинской терминологии - инвенция) - систематизация содержания речей и используемых в них доказательств.
2. Расположение (в латинской терминологии - диспозиция) - деление речи на вступление, изложение, разработку (доказательства своего взгляда и опровержение противного) и заключение.
3. Словесное выражение (в латинской терминологии - элокуция) - учение об отборе слов, о сочетании слов, о тропах и риторических фигурах , с помощью чего формируется стиль речи.
4. Запоминание (в латинской терминологии - мемория).
5. Произнесение (в латинской терминологии - пронунциацио).

В состав учения о словесном выражении входило и учение о трёх стилях: в зависимости от использования стилистических средств - о простом (низком), среднем и высоком стиле речи. Эта теория сохраняла своё значение в Средние века и в эпоху Возрождения. После исчезновения демократии античная риторика ориентировалась главным образом на два типа речей: на судебные и парадные речи. Соответственно двум этим целям (утилитарной и эстетической) формируются два направления в теории стиля: аттицизм (аттикизм , аттическое направление), заботившийся преимущественно о точности выражения, и азианизм (азианство , азиатское направление), ставивший целью занимательность изложения и выработавший особый высокий стиль, основанный на контрастах , изобилующий сравнениями и метафорами .

Древнеримская риторика

Разработка материала в римской риторике подчинялась особой конечной цели, убеждению, в котором различались три аспекта - docere («учить», «сообщать»), movere («побуждать», «возбуждать страсти»), delectare («развлекать», «доставлять наслаждение»). Каждый из них был неразрывно связан с остальными, но, смотря по обстоятельствам, мог занимать господствующее положение. Было унаследовано и учение о разработке пяти этапов речи.

С падением республики красноречие как таковое приходит в упадок (описанный Тацитом в «Диалоге об ораторах»), зато риторические приёмы проникают в поэзию. Пионером здесь выступил Овидий , добавляющий с помощью антитез остроумия своим стихам. Напротив, Сенека и Лукан стремятся достичь трагического эффекта нагнетанием пафоса.

Позднеантичная и средневековая риторика

В эпоху борьбы христианства с античным язычеством была создана наука о христианском ораторском искусстве, достигшем блистательного развития в и веках н. э. . Выдающийся представитель этого ораторского искусства - Иоанн Златоуст . В теоретическом смысле средневековая риторика почти ничего не прибавляет к античным разработкам, держится правил Аристотеля и поздних теоретиков (на Западе - Цицерона) и лишь перерабатывает их в расчёте преимущественно на сочинение писем и проповедей . Повсеместно происходит ужесточение требований к соблюдению этих правил.

Уже к IV веку сфера действия риторических норм совпала с самим понятием литературы : в латинской литературе средних веков риторика заменяет поэтику , прочно забытую средневековой традицией. Теоретики задавались вопросом: ограничен ли материал, о ко­тором может идти речь в литературном тексте? На сей счет выска­зывались самые разные мнения. В целом победила максималистская тенденция: в компетенцию риторики по крайней мере до XIII века входил любой материал. Следуя этому искусству, автор, прежде чем создавать произведение, должен был составить себе ясное и рациональное представление (intellectio ) о предпола­гаемом материале. В средневековой риторике сохранялось учение об убеждении как об основной задаче и о трёх задачах («учить, побуждать, развлекать» лат. docere, movere, delectare ).

Создание произведения, в свою очередь, подразделялось на три части или ступени (три главных элемента из пяти в античном списке).

• Инвенция (лат. inventio ), есть собственно нахождение идей как творческий процесс. Она извлекает из предмета весь его идейный потенциал. Она предполагает наличие у автора соответствующего таланта, но сама по себе является чисто техническим приемом. Её законы определяют отношение писателя к своему ма­териалу; они подразумевают, что всякий объект, всякая мысль мо­жет быть ясно выражена в слове, и исключают все невыразимое, как и чистую импрессионистичность формы. В своем главном аспекте, называвшемся «амплификация» (лат. amplificatio ), она описывает способы переходить от имплицитного к эксплицитному. Вначале амплификация пони­малась как качественный сдвиг, но в средневековой теории и прак­тике она обычно обозначала количественное расширение; обычно так назывались разнообразные приемы варьирования: наиболее раз­работанный из них, описание (лат. descriptio ), не раз подвергавшийся коди­фикации и занимавший центральное место в латинской литературной эстетике, в XIII веке без каких-либо изменений перешёл в жанр романа , сделавшись одной из главных его черт.

• Диспозиция (лат. dispositio ), предписывала порядок расположения частей. Здесь общие тенденции системы обозначались с трудом. Средневековая риторика никогда всерьез не занималась проблемой органичного сочетания частей. Она ограничивается несколькими эмпирическими и самыми общими предписаниями, определяя ско­рее некий эстетический идеал, нежели способы его достижения. На практике от средневекового поэта требуется незаурядная твор­ческая мощь, чтобы преодолеть это препятствие и достичь гармонии и равновесия в длинном тексте. Зачастую он выходит из положения, выстраивая имеющиеся в наличии элементы в соответствии с опре­деленными числовыми пропорциями: такая практика не вписыва­ется в античную риторику, однако в глазах средневекового клирика её оправдывало существование числовых «искусств», особенно му­зыки (musica ).

• Элокуция (лат. elocutio ), облекает «идеи», найденные и эксплицированные посредством ин­венции и организованные посредством диспозиции, в языковую форму. Она служила чем-то вроде нормативной стилистики и под­разделялась на целый ряд частей; наиболее разработана из них та, что посвящена, украшению , украшенному слогу (лат. ornatus ), то есть преимущест­венно теории риторических фигур .

Перенимая идеи античных наставников, создатели риторик XI-XIII веков сосредоточивают основное внимание на амплификации и на учении об украшенном слоге, в котором они видят самую суть письменного слова: их деятельность сводится главным образом к перечислению и упорядочению тех способов выражения, какие в своем первоздан­ном виде уже существуют в обыденном языке; они описывают их в функциональных понятиях, как код типов слога с высокой степенью вероятности.

В 1920-1950 гг. многие медиевисты, в том числе и Э. Р. Курциус , полагали, что риторическая модель применима ко всем областям словесности, и делали из этой гипотезы далеко идущие выводы. На деле риторика безраздельно господствовала в латинской лите­ратуре, а её влияние на поэзию на народном языке было длитель­ным, но весьма неравномерным.

Византия

Риторика Возрождения и Нового времени

Жёстко-нормативный характер утверждается за европейской риторикой особенно в Италии , где, благодаря встрече латинского языка учёных и народного итальянского языка , лучше всего находит себе применение теория трёх стилей. В истории итальянской риторики занимают видное место Бембо и Кастильоне , как стилисты . Законодательное направление особенно ярко выражается в деятельности академии делла Круска , задача которой состоит в охранении чистоты языка. В произведениях, например, Спероне Сперони заметно подражание приёмам Горгия в антитезах , ритмическом строении речи, подборе созвучий, а у флорентийца Даванцати замечается возрождение аттицизма .

Только в эпоху Возрождения заново становится известен Квинтилиан , чьё творчество было утрачено в Средние века.

Из Италии это направление передаётся Франции и другим европейским странам. Создаётся новый классицизм в риторике, находящий самое лучшее выражение в «Рассуждении о красноречии» Фенелона . Всякая речь, по теории Фенелона, должна или доказывать (обыкновенный стиль), или живописать (средний), или увлекать (высокий). Согласно с Цицероном , ораторское слово должно приближаться к поэтическому; не нужно, однако, нагромождать искусственные украшения. Надо во всём стараться подражать древним; главное - ясность и соответствие речи чувству и мысли. Интересные данные для характеристики французской риторики можно найти и в истории Французской академии и других учреждений, охранявших традиционные правила.

Аналогично и развитие риторики в Англии и Германии в течение всего XVIII века .

Риторика в XIX и XX веке

В таком виде риторика оставалась частью гуманитарного образования во всех европейских странах вплоть до XIX века . Развитие политического и других видов красноречия и романтической литературы приводит к упразднению условных правил ораторского искусства. Традиционно наиболее значимая часть - учение о словесном выражении - растворилась в стилистике как части теории литературы, а остальные разделы потеряли практическое значение. Именно тогда слово «риторика» приобрело одиозный оттенок напыщенного пустословия.

Слово риторика применялось для вновь создаваемых дисциплин - теории прозы (преимущественно художественной прозы - XIX век, немецкая филология), стилистики (XX век, французская филология), теории аргументации (XX век, бельгийский философ Х. Перельман)

Риторика в России Нового времени

В России, в допетровский период развития литературы, риторика могла иметь применение лишь в области духовного красноречия, и число её памятников совершенно ничтожно: мы имеем некоторые стилистические замечания в «Изборнике» Святослава, трактат XVI века : «Речь тонкословия греческого» и «Науку о сложении проповедей» Иоанникия Голятовского.

Систематическое преподавание риторики начинается в юго-западных духовных школах с XVII века , причём учебники - всегда латинские, так что оригинальной обработки в них искать не приходится. Первым серьёзным русским трудом является Краткое руководство к красноречию Ломоносова («Риторика» Ломоносова, ), составленная на основании классических авторов и западноевропейских руководств и дающая в подтверждение общих положений ряд примеров на русском языке - примеров, извлеченных частью из сочинений новых европейских писателей. Ломоносов же, в своём «Рассуждении о пользе книг церковных», применяет к русскому языку западную теорию трёх стилей. Ввиду того, что область красноречия в России ограничивалась почти исключительно церковной проповедью, риторика здесь почти всегда совпадала с гомилетикой . По светской риторике в России было создано очень мало работ, да и те не отличались самостоятельностью, как, например, руководства Н. Ф. Кошанского. Научная разработка риторики в том смысле, как она понимается на Западе, в России не начиналась по крайней мере до XX века .

Современная школьная риторика в России

Концепция школьной риторики как учебного предмета реализована в учебных пособиях для 1-11 классов Т. А. Ладыженской . Основная цель школьной риторики - обучение успешному общению . В содержание школьной риторики включаются:

• понятийная основа (коммуникативная ситуация, виды общения, речевые жанры, их структурные и стилевые особенности и т. д.)
• инструментальные знания о способах деятельности (типа инструкций, практических рекомендаций и т. д.);
• умения общаться (анализировать и оценивать общение, реализовывать речевой жанр в соответствии с ситуацией общения, в том числе с коммуникативной задачей, характеристиками адресата и т. д.);
• нравственно-риторические идеи (ответственность за произнесенное слово, важность владения словом в современном мире и т. д.).

Примечания

См. также

• Риторика музыкальная

Ссылки

• Аристотель . Риторика в библиотеке Максима Мошкова
• Аристотель. Риторика в Электронной библиотеке по философии
• Михаил Пселл. О сочетании частей речи.
• Михаил Пселл. О стиле некоторых сочинений.
• Кони А. Ф. «Советы лектору» (в библиотеке Якова Кротова)
• Материалы по риторике в «Школе христианского самообразования»
• Карстен Бредемайер "Черная риторика. Власть и магия слов"
• Аргументация, интерпретация, риторика: Электронный журнал
• Хазагеров Г.Г. : Риторические фигуры

Литература

• Античные теории языка и стиля / Под ред. О. Фрейденберг. М. - Л., 1936.
• Аристотель . Риторика / Пер. Н. Платоновой // Античные риторики. М., 1978.
• Михаил Пселл . Обзор риторических идей. // Античность и Византия: Сб. ст. - М., 1975. - С.158-160.
• Публий Корнелий Тацит . Диалог об ораторах // Соч. в 2-х т. Т 1. М.: Ладомир, 1993.
• Цицерон . Три трактата об ораторском искусстве / Пер. с латин. Ф. А. Петровского и др. - [Репринт. воспроизведение изд. 1972 г.] . - М.: Науч.-изд. центр «Ладомир» , 1994. 470, с. ISBN 5-86218-097-4 .
  • Цицерон. Об ораторе // Три трактата…
• Цицерон . О нахождении материала. Книга первая // Цицерон. Эстетика: Трактаты. Речи. Письма. М., 1994.
• С. С. Аверинцев. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы. - М.: Наука, 1981. - С. 15-46
• Lausberg Н. Handbuch der literarischen Rhetorik, Bd 1-2, Münch., 1960.
• Martin J. Antike Rhetorik. Münch., 1974.

Досягнення красномовства. Що таке риторика

Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.

Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.

Досягнення красномовства

Красномовство - це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертаємося, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

Красномовство - це дар, який дозволяє нам оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що нам потрібно.

Завдяки красномовству нас може полонити людина, на яку ми звичайно не звертаємо уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя и надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.

Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.

Одне слово, сказане від щирого серця, діє на наш розум сильніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...

Ні, нічим не можна принести більшої шкоди, ніж повідомляючи брехню. Саме так, якщо ті люди, в яких державна діяльність полягає у промовах, не казатимуть правду, тоді хіба можна надійно керувати державою?

Оратор повинен розв"язувати справи великої важливості і завжди прагнути перемоги.

Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питання гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь часові і для задоволення слухачів.

Найбільша цінність оратора - не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.

Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Без природних обдаровань оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як слід користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.

Той хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов"язково добре мислити й мати хороший смак.

Риторика – це наука ораторського мистецтва про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Різновиди усних виступів:

• Академічне красномовство – це наукова доповідь, або промова (лекція, вузівська, шкільна)
• Судове красномовство – прокурорська (звинувачувальна), та адвокатська (захисна) промови, самозахист.
• Соціально-політичне красномовство – звітна доповідь на конференції з’їзді зборах, мітингова промова.
• Соціально-побутове красномовство – ювілейна, вітальна, застільна (тост), надмогильна, поминальна розмови.
• Церковно-богословське – церковна проповідь.

Курс риторики складається з таких частин:

• історія риторики; теоретична риторика (закони риторики);
• практична риторика;
• публічний виступ.

Література

1. Орлов Б. Демосфен я Цицерон. Их жизнь и деятельность. - СПб., 1898. - С. 52.
2. Сагач Г. М. Золотослів. - К., 1993. - С. 16.
3. Тимофеев А. История красноречия с древнейших времен. - М., 1893. - С. 65.
4. Гуревич Е. С., Полрілко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики. - К., 1978Молдован AM. Слово о законе и благодати Илариона. - К., 1984. -с. 240.
5. Туровский Кирилл. Слово в новую-неделю после Пасхи // Древняя русская литература. 8. Хрестоматия. - М., 1980. - С. 7.
6. "Антична література", м. Москва, у "Освіту", 1986 р.
7. М. Гаспарова, В. Борухович "Ораторське мистецтво древньої Греції", Москва, "Художня література", 1985 р.
8. Історія стародавнього світу. – к., 1989.
9. Історія красномовства. – к., 2000.
10. Кузишин О. П., "Історія Древньої Греції", М., 1986р.
11. Лекції з історії світової культури. Навч. вид. /за заг. ред. Яртися А. В., Шендрика С. М., Черепанової С. О., – Львів: Світ, 1994р.
12. С. І. Радциг "Історія Давньогрецької літератури", Москва, у "Вища школа", 1999 р.

Риторика — це мистецтво розмовляти з людьми. Здавалося б, що тут складного? Якщо, звичайно, знайома тема, та й аудиторія розуміє мову оратора. Проблема в тому, що люди люблять говорити і не люблять слухати. І щоб вони звернули увагу на сказане, потрібно вміти зацікавити. Захопити своєю промовою.

Історія ораторського мистецтва

Мистецтво риторики — одне з найдавніших. Як тільки люди навчилися говорити, як тільки сформувалась друга сигнальна система, так відразу виникла потреба використати її як можна краще і ефективніше. Адже ораторське мистецтво — це не просто вміння красиво говорити.

Це ще і вміння переконувати, умовляти людей зробити те, що потрібно оратору, а не те, що вони збиралися. Це — влада. У стародавній Греції ораторського мистецтва навчали в обов’язковому порядку. Вважалося, що освічена людина повинна вміти говорити — так само, як повинен вміти писати. У Стародавньому Римі вважали, що чоловік шляхетного походження повинен бути політиком, або воїном, або юристом. Жодна з цих справ не обходиться без уміння говорити яскраво і захоплююче.

Кому потрібно вміння красиво говорити?

Сьогодні, звичайно, риторика не входить у перелік обов’язкових предметів. Але є багато професій, в яких вона стане відмінним підмогою. Ті, хто працює з людьми, повинні вміти пояснювати доступно і цікаво, переконувати і доводити. Педагогічна риторика — мистецтво вчителя захоплююче подавати матеріал, концентрувати увагу учнів на потрібних моментах. Грамотно побудована лекція не тільки краще запам’ятається, вона ще і простіше у виконанні для самого оратора. Не потрібно кричати, напружуючи зв’язки, не треба злитися і нервувати. Адже аудиторія і так ловить кожне слово педагога, і не тому, що боїться покарання, а тому що цікаво. Педагогічна риторика, засвоєна і відпрацьована в повній мірі, допоможе і вчителям, і учням.

Основа мови — план

Потрібно пам’ятати, що риторика — це не тільки уміння красиво говорити. Це ще й мистецтво стрункою, логічно мислити.

Без уміння структурувати мова, без чіткого плану, заснованого на послідовних, зв’язкових тезах, не можна говорити переконливо і розумно. В основі будь-якого, самого емоційного спічу лежить вивірена, продумана концепція. В іншому випадку оратор почне безглуздо повторюватися, втрачати важливі факти і запинатися.

Ще один момент, безпосередньо пов’язані з умінням спілкуватися з аудиторією не пов’язаний — дикція. Слухачі повинні сконцентруватися на речі, а не відволікатися на необхідність розбирати невиразна вимова лектора.

Кажуть, Демосфен, щоб добитися ідеального вимови, тренувався в ораторському мистецтві, поклавши в рот кілька камінчиків. Звучить кумедно, але це дійсно непоганий спосіб вирівняти дикцію — якщо, звичайно, немає серйозних проблем, які потребують допомоги фахівця. Ну і, звичайно, скоромовки. Їх навіть диктори використовують для тренувань.

Публіка — це зовсім не страшно

Риторика — це бесіда, а не зачитування тексту з листа. Мову потрібно вчити на пам’ять, причому відпрацьовувати до тих пір, поки вона не буде звучати, як вільна імпровізація — тобто легко і без зусиль. Немає нічого більш складного, ніж створення ілюзії невимушеності. Легчайшая грація балерин — результат величезної праці.

Тренуватися потрібно постійно. На рідних, на друзів, на улюбленій собаці — вже вона-то точно буде слухати з цікавістю, навіть якщо розповідати одне й те ж десяток разів. Коли з’явиться звичка говорити легко і гладко, не збиваючись, виступати на публіці стане набагато легше.

Для багатьох проблема саме в тому, що стояти перед людьми, виступати — процес страшнуватий, нервує. Тут теж допоможе практика. Можна спробувати виступити на батьківських зборах, на нараді перед колективом, сказати невелику промову на корпоративі. Навколо будуть нехай і не родичі, але все ж знайомі, доброзичливі люди. В таких умовах звикати до уваги публіки буде набагато простіше.

Орієнтація на слухачів

Основи риторики припускають уміння структурувати мова і підганяти її під аудиторію. Тобто потрібно навчитися писати план і заповнювати пункти фрагментами тексту, що мають цільове призначення.

Мова, розрахована на шахтарів — зовсім не те ж саме, що спіч, який будуть вимовляти на раді директорів. І справа зовсім не в тому, що хто-то краще або гірше. Просто у цих аудиторій — різні інтереси, різні смаки. Оратор повинен це враховувати, складаючи конспект промови. При однаковій основі такі виступи вимагають різних виразних засобів, різних прикладів. Інтелігентна аудиторія навряд чи оцінить зайву експресивність оратора, а от люди, які звикли відкрито виражати свої почуття, навпаки, будуть симпатизувати емоційного оратору.

Зацікавити і захопити

Вступ теж повинно бути яскравим. Навіть якщо основна тема спічу не дозволяє розвернутися фантазії, перші фрази повинні захопити аудиторію, привернути увагу до співрозмовника. Досвідчені оратори можуть використовувати для вступу екстравагантні і ризикові теми — просто для того, щоб їх почали слухати. А потім, в наступній частині промови, згладити різке враження. Початківцям, звичайно, не варто вдаватися до таких радикальних заходів. Але все ж потрібно постаратися зробити початок «чіпляти», яскравим. Якщо з самого початку не вдалося завоювати увагу слухачів, весь труд по написанню мови виявиться марним.

Удавані відступи від теми — теж дуже важливий момент. Людина може без зусиль фокусувати увагу тільки п’ять-шість хвилин. Якщо мова повинна бути довгою — лекція, докладне пояснення, — отже, потрібно розділити її на логічні сегменти. І розбити теорію цікавими для публіки прикладами, може, навіть кумедними, хоча гумор — вельми хисткий грунт. Те, що смішно одному, інший вважатиме грубістю або вульгарністю. Риторика — це мистецтво не тільки зацікавити, але й утримати увагу публіки.

Діалог з публікою

Таки відступи повинні бути не занадто частими, але і не рідкісними. Вони дозволяють аудиторії перепочити, подумки підсумувати сказане і підготуватися до наступної частини мови, не настільки живою і захоплюючою.

Щоб визначити, чи цікаво слухачам, правильно вибраний темп та інтонація, потрібно знайти в залі людини, що викликає симпатію, і говорити «для нього». Цей прийом часто використовують актори-початківці, а сучасна риторика має багато спільного з театральним мистецтвом. По-перше, так легше забути про залі і публіці, яка спостерігає за виступом. По-друге, спостерігаючи за конкретною людиною, який створює ілюзію діалогу. Він бачить емоції, викликані промовою, помічає, коли людина відволікається і починає нудьгувати, а коли, навпаки, співчуває висловленим думкам.

Мова повинна бути грамотною

Російська риторика має характерну особливість. Вона вимоглива до мови, точніше — до стилю мовлення.

Це важливий фактор, за яким оцінюють ораторське мистецтво промовця. Передбачається, що оратор повинен володіти класичним літературним стилем, не збиватися на сленг, жаргонізми або містечковий говір. Звичайно, є винятки — наприклад, виступи у вузькопрофесійному середовищі або перед особою виборців, коли потрібно виглядати «своїм». Але найчастіше така мова сприймається як прояв неосвіченості, низької культури. І тоді довіру до промовця знижується.

На жаль, навчитися говорити правильно набагато складніше, ніж виправити дикцію. Кращий спосіб — це читати хорошу літературу і спілкуватися з розумними людьми. Якщо часу на читання немає, можна придбати кілька якісних аудіокниг, і слухати їх у вільні хвилини. Так буде формуватися звичка говорити правильною літературною мовою.

ТЕМА 1РИТОРИКА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

1. Риторика як наука успіху
   
2. Основні розділи класичної риторики
   
3. Закони риторики
   

Риторика - наука мовознавча. Немає культури спілкування без знання мови, тому риторика потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя. Мова дає можливість реалізувати себе як духовну особистість. Вона моделює вчинки людини.

Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття перспективи, духовної опори.

Мову можна визначити як стан розуму в певний час, результат мислення, лакмус мислення.

Риторика як наука успіху.

Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не слід забувати, що риторика, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Вона виховує особистість, але потребує ґрунтовної підготовки, такту, смаку, обережності.

Риторика - це наука текстотворча, в центрі її закони мислення і мовлення, механізми продукування усного й писемного тексту.

Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту, відійшло до предметів інши х наук. Тому риторику називають систематичною наукою, оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинулося в інших науках.

Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстри слова, в першу чергу практичні оратори, які досконало володіли секретами красномовства, завжди шанувалися, мали вплив у суспільстві, досягаючи своєї мети, вигравали справу.

Нині виникла гостра потреба в людях особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконувати живим словом, спонукати до дій.

Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.

Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально, тобто словом, довести правоту своєї позиції, опиняється за межами цієї професії. В його руках - доля людини, яка може бути помилково звинувачена. І невміле Володіння словом означає в даній ситуації безвідповідальність і непрофесіоналізм.

Політик-оратор, що не в змозі запалити словом маси, приречений на невдачу. А відповідальність його значно більша, ніж відповідальність юриста: від політика залежить доля суспільства, принаймні значної групи людей.

У середній та вищій школі слухацька аудиторія чітко виокремлює тих, кого «можна слухати». Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета із суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним людину.

Бізнесмен, який покладається лиш е на силу грошей, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі менеджера чи продавця більш приємного і ввічливого. Та й інші ситуації свідчать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе атмосферу доброзичливості, щирості та прихильності.

Усі великі релігії будуються на авторитеті слова, Святому Письмі, яке відбило в собі риси генію засновників цієї релігії, сконденсувало духовні плоди століть. І релігійний проповідник, який не в силі донести ці плоди до свідомості слухачів, не вміє надихати людей словом, автоматично губить авторитет духовного лідера своєї громади.

Сім’я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім’єю і перетворюється на гуртожиток, в якому випадково зібралися різні за духом та інтересами люди. А всякий гуртожиток є річ тимчасова.

Невміння грамотно висловитись, низька культура спілкування - пляма на офіцерському мундирі.

Хіба не приємно просто бути почутим, виразити себе у слові, вплинути на свідомість людей?

Отож, і в професійній діяльності людини, і в її повсякденному житті варто користуватися силою слова.

З одного боку, красномовство - це мистецтво, розкута гра словом, якою можна милуватися, як милуються виступом артиста. Часом такий дар проявляється сам собою, від природи. Водночас риторика - це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Риторика - наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття «красномовство» («мистецтво говорити») позначається латинським словом eloguentia.

Класичні науки (філософія, логіка, риторика та ін.) з найдавніших часів були основоположними дисциплінами, бо служили вихованню всебічно і гармонійно розвиненої людини - homo novus (нова людина, лат.).

Батько риторики, видатний оратор Давнього Риму Цицерон писав: «Краща в світі мета - стати хорошою людиною». Тому в давньому світі існували численні школи філософії, риторики, ораторського мистецтва, де обдарована молодь оволодівала секретами класичних наук на користь собі й державі.

Мета сучасної інтелігентної людини - осмислити риторичну скарбницю людства й рідного народу стосовно власних можливостей, конкретної ситуації спілкування, виробити свій оригінальний ораторський стиль.

Риторика, як і інші науки, має свою історію, злети й падіння.

До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів: Аристотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та ін., частково й слов’янська риторична спадщина, особливо ломоносівського періоду, часів Київської Русі, епохи українського Ренесансу ХУІІ-ХУІІІ ст.

Дослідження останніх років виявили, що незмірні багатства зберігаються у рукописних відділах бібліотек у великих містах України та колишнього Союзу, осередках науки й культури, адже у ХУІІ-ХУІІІ ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною.

Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солона, кожен з афінян повинен був захищати свої інтереси в суді особисто, бо участь представників дозволялась тільки в окремих випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо.

Ритори за наймом творили промови. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді був невід’ємною частиною функціонування апарату державної влади у демократичних полісах Давньої Греції.

Ораторське мистецтво в Елладі користувалося великою повагою, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перше відоме керівництво - техне - для тих, хто готувався виступати публічно, очевидно, належало сицилійським риторам Тисію та Кораку й давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід добирати. На жаль, оригінальних ораторських праць до наших днів не дійшло, крім комедії Аристофана «Жаби», де інсценовано суперечку Ехіла й Еврипіда, а також деяких фрагментів промов софістів, ораторів Г оргія, Ізократа та ін.

Глибокі корені риторики у світовій культурі (міфи про героїв, богів, Присвячені класичному мистецтву чаруючого співу, «солодкомовності», ораторському мистецтву).

Донька могутнього Зевса й Мнемозіни (богині пам’яті) Калліопа відрізнялася своїми обдаруваннями серед усіх інших муз. Вона стала музою епічної поезії й науки. Синами Калліопи були прекрасні співці Орфей, фракійський цар Рес. Краса і мудрість Калліопи втілювалася митцями у скульптурному зображенні богині з вощаною дощечкою або сувоєм і грифельним прутиком у руках.

Цікаво, що однією із відомих скульптур геніального оратора давнього світу Марка Тулія Цицерона було зображення Калліопи, біля підніжжя якої лежав він, кращий оратор усіх часів і народів.

У грецькій міфології відомі сирени - напівптахи, напівжінки, які успадкували від батька Ахелая дику стихійність, а від матері Мельпомени (музи трагедії) - божественний голос. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, всіяного кістками й висохлою шкірою їхніх жертв, яких сирени заманювали магічним, зачаровуючим співом. Якою ж силою краси й дієвості були наділені ці магічні істоти, перед божественною піснею яких не могли встояти мужні й хоробрі мореплавці? (Легендарний Одіссей, пропливаючи повз ці небезпечні острови, прив’язував себе до щогли корабля й заливав воском вуха своїм товаришам.)

Орфей - найпопулярніши й образ грецької міфології у сфері володіння чарами словесного впливу на людей, богів та природу (син Кал-та Аполлона багра). У творах Платона - опис сили й могутності оратора: «Я стверджую, що якби у Народному зібранні зайшла суперечка; кого з двох обрати лікарем,- на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом,- варто було б йому лише забажати» («Об ораторском искусстве;».- М.; 1980.- с. 37).

Східнослов’янська міфологія звеличує образ епічного співця Бояна, який відзначався багатьма рисами талановитого оратора («Слово о полку Ігоревім»).

Видатна ораторська пам’ятка - «Золоте слово» Святослава, змішане із сльозою. Воно єднало усіх патріотів рідної землі.

Вивчати риторику можна по-різному, але можна через опанування красою й силою міфологічної риторичної спадщини: «Блаженна людина, що мудрість знайшла!» (Біблія).

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в Стародавній Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».

У Стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм уважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч і не міг брати безпосередньої участі в битві.

Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика, риторика політична, урочиста риторика. Хто в Стародавній Греції розпочинав перед судом свій позов, повинен був сам виголосити промову, іноді давав її написати досвідченим фахівцям, які готували промови для судового розгляду. Ті ж не тільки їх складали, а й розробляли теорію риторики. Велику увагу приділяли вони підбору доказів, удосконаленню фраз з метою посилення їх впливу.

Художня риторика сформувалася на базі практичної риторики.

Першу теорію риторики створили в V ст. до н. е. сицилійські греки в Сіракузах. Найвидатнішим з них був Горгій, який удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни.

Надзвичайний стиль його витончених промов вразив афінян, зробив Горгія уславленим і жаданим учителем. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке своєю красою та силою зрівнялося з поезією.

Школа софістів продовжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Ораторську майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виголошуваних промов.

Ізократ довершив діяльність софістів. Він сказав так про роль ораторського мистецтва: «Слово не тільки вивільнило нас з кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного. Слово започатковує всі вчинки і всі наміри».

Ізократ започаткував першу школу, в якій учні оволодівали риторикою й письмом, одержували загальну освіту. На відміну від софістів Ізократ дотримувався традиційної грецької моралі. Його настанови стали основою всіх пізніших теорій стилістики.

Сократ, афінський філософ (469-399 рр. до н. е.) - майстер академічних бесід-діалогів, поширював своє філософське вчення серед афінської молоді у формі діалогу. Сократівську іронію К. Маркс називав «діалектичною пасткою».

Платон (427-347 рр. до н. е.), учень Сократа, розпочав боротьбу між філософією та риторикою.

Демосфен (384-322 рр. до н. е.) - найвидатніши й майстер ораторського мистецтва Греції. Демосфен рано втратив батька, а коли став повнолітнім, змушений був судитися зі своїми опікунами, які позбавили його великої частини батьківської спадщини. Це спонукало юнака вдатися до ораторського мистецтва. Риторика стала його покликанням, зробила вчителем ораторського мистецтва, а пізніше політичним і державним діячем. До нас дійшло понад 60 його промов і листів. Н айві домі ши ми є три його промови, що були виголошені проти Філіппа, македонського царя, який намагався позбавити афінян самостійності.

Його виклад був ясний, фрази в промовах, як правило, короткі. Порівняння й метафори посилювали враження від його виступів. Відомо, що на Демосфенових промовах вчилися не тільки оратори багатьох поколінь у Г реції, а й пізніше в Римі. Його промови брав за зразок найславетніший римський оратор Цицерон, цінуючи їх силу.

У республіканському Римі політичне й судове ораторське мистецтво мало таке ж велике практичне значення, як і в Греції. Урочиста риторика культивувалась у формі похоронних похвальних промов. Ще в II ст; до н. е. консервативні римляни забороняли грецьким ораторам і філософам з’являтися в

Римі. Однак грецький вплив поширився й тут. Перші відомі римські оратори пройшл и саме грецьку школу.

Цицерон репрезентує римську ораторську школу. Найважливіший його твір - трактат «De oratore» («Про оратора»), де він визначає п’ять традиці йних частин риторики. Дія трактату відбувається в будинку славнозвісного оратора Л. Красса. Г оловні дійові особи: Красс та Марк Антоній (видатний оратор того часу).

І ст. н. е. М. Фабіус Квінтіліан - найвидатніший оратор епохи. Стиль став занадто живомовним і штучно дотепним. Латинські, грецькі школи риторики існували, але… ораторське мистецтво занепадало.

Цікаво відбувалося навчання в ораторській школі. Вчитель, що сидів на підвищенні, починав з оголошення теми. Він давав кілька порад щодо розвитку теми і вказував, які можуть бути підходи до даного сюжету. Керуючись такими настановами, учні готували виступ самостійно. За часів Цицерона кожен слухач сам обирав тему. Вона мала певне відношення до життя і до судового розгляду. Пізніше, в епоху імператорів, теми були менш пов’язані із життям. Після закінчення роботи над текстом виступу вчитель його правив. Потім промови вивчали напам’ять і виголошували перед учителем та колегами.

В епоху Середньовіччя, після занепаду Римської імперії, продовжувалося навчання ораторського мистецтва, яке вже відносили до семи так званих вільних мистецтв. Але… царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули

Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення наприкінці Середньовіччя, з поверненням трівіуму й квадріуму:

• trivium (граматика, піїтика, риторика);
  

guadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика).


Вони входили в обов’язкові програми Київської братської школи, пізніше колегії й академії, і за кордоном: у Кембриджському університеті, Краківській, Віденській, Залюйській, Познанській академіях.


Г либоке коріння вітчизняної риторики


«Велесова » - збірка проповідей духовних вождів праукраїнських племен у дохристиянську епоху. Риторична майстерність цих проповідників - вияв високої словесної, а отже, й Духовної культури наших пращурів.


Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян, зокрема риторична. «Слово о полку Ігоревім» донесло до наших днів «Золоте слово» Святослава, «змішане із сльозою», що є взірцем високої риторичної культури того часу. Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.


Національне красномовство слов’ян базувалося як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естети ко-літературної думки. Русь художнього риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полонізації. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національ-ними. Деякі твори українського Аристотеля Г. С. Сковороди («Всякому городу нрав і ») стали народними піснями.


Кращі ідеї слов’янської риторики розвивали: єпископ Макарій, Симеон Полоцький (один із засновників Слов’яно-греко-латинської академії), кращі гуманісти-просвітителі - М.В. Ломоносов, Феофан Прокопович, Петро Могила та інші сподвижники.


Фольклор - тисячолітній золотослів, створений народами (прислів’я, приказки). Його з любов’ю збирали й передавали нащадкам В.І. Даль, Б.Д. Грінченко.


ХVII-ХVIII ст. - період становлення й розвитку літератури і шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва.


1620 р. - перша російська «Риторика» невідомого автора. Була популярною у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі. Це переклад з латинської риторики. «Риторика» має дві книги: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.


Наказ першої російської «Риторики»: «Я - риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається… я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови».


Риторика періоду Києво-Могилянської академії


Києво-Могилянська академія тривалий час була єдиним вогнищ ем просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов’янських країнах, мала європейського навчального закладу, а слава про її випускників-просвітителів сягала світового масштабу.


Академія мала глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій, її вихованці здобували різнобічну глибоку освіту. Серед них - багато відомих політичних, державних та освітніх діячів, учених-філософів, медиків, істориків, художників, композиторів, які успішно працювали в Україні та за її межами (Г. С. Сковорода, М. В. Ломоносов, Феофан Прокопович).


У ХVII-ХVIII ст. в академії було вісім класів, а курс навчання тривав 12 років.


Ключем до вищи х знань була латинська мова. Спудеї вивчали книжну українську, грецьку, польську, слов’янські та європейські мови. Між собою говорили лиш е латинською мовою, а людина, яка не володіла латиною, вважалася неосвіченою.


Вивчали «сім вільних наук», які поділялися на трівіум (граматика, піїтика, риторика) і квадріум (арифметика, геометрія, філософія, музика).


Після граматичних класів спудеї упродовж восьми років вивчали поетику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2 роки) і богослів’я (4 роки).


Поетика - мистецтво складання віршів - передувала риториці.


До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики. Це були оригінальні курси риторики (127 з них складені й прочитані в академії в 16351817 рр.).


У курсі риторики такі прогресивні вчені, як Ф. Прокопович, Іоаникій Галятовський виховували у молоді істинне почуття патріотизму на прикладах вітань, панегіриків відомим діячам - Петру Могилі, кошовим.


Риторика в академії була найбільш популярним предметом і мала практичне застосування: студенти створювали ораторські промови, орації, були учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій.


Метод вивчення риторики: студентів учили створювати промови загального й певного призначення (судові, панегіричні), писати листи: вітальні, поздоровчі, дякувальні, прохальні, прощальні тощо.


Церковного красномовства навчали лиш е бажаючих, бо студенти риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських, грецьких класиків риторики.


Підручники в академії були рукописними, авторськими, бо кожен викладач мусив складати свій оригінальний курс лекцій.


Першим друкованим підручником риторики в академії був підручник професора Іоаникія Галятовського «Наука, або Способ зложення казання» (Київ, 1659; Львів, 1663. - «Ключ разуменія»).


З 60-х років XVIII ст. Академія перетворюється на духовний заклад, і її вихованці для завершення освіти зазвичай їдуть до Москви, Петербурга. Красномовство й риторику на той час викладали в церковних школах та училищах.


Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в різних ситуаціях мовного спілкування як усього суспільства, так і окремих мовців.


Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Але саме риторика щоденного мовного спілкування в соціумі має перспективу широкого застосування в сучасному українському суспільстві.


Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання: як говорити? для чого і де?


Основні розділи класичної риторики


Інвенція (лат. inventio - винахід, вигадка) - це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється гіпотеза майбутнього виступу. Основне в інтенції - вдало, доречно вибратий предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб здійснити задум.


Диспозиція (лат. dispositio - розташовую, розміщую) - це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.


Основне призначення диспозиції - запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до висновку.


Елокуція (лат. eloguor - висловлююсь, викладаю) - третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефектнішим. Саме він приводить мовця до мети.


Елоквенція - підрозділ елокуції, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною риторики. Іноді її просто називають красномовністю.


Меморія (лат. memoria - пам’ять, згадка). Призначення цього розділу риторики - допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі.


Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка - система «секретів», прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення. По-сучасному це можна назвати збагаченням і впорядкуванням «банку даних».


Акція (лат. action - дія, дозвіл) - п’ятий розділ риторики, призначенням якого є підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. На цьому етапі має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети.


Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.

Риторика - это искусство разговаривать с людьми. Казалось бы, что тут сложного? Если, конечно, знакома тема, да и аудитория понимает язык оратора. Проблема в том, что люди любят говорить и не любят слушать. И чтобы они обратили внимание на сказанное, нужно уметь заинтересовать. Увлечь своей речью.

История ораторского искусства

Искусство риторики - одно из древнейших. Как только люди научились говорить, как только сформировалась вторая сигнальная система, так сразу возникла потребность употребить ее как можно лучше и эффективнее. Ведь ораторское искусство - это не просто умение красиво говорить.

Это еще и умение убеждать, уговаривать людей сделать то, что нужно оратору, а не то, что они собирались. Это - власть. В древней Греции ораторскому искусству обучали в обязательном порядке. Считалось, что образованный человек должен уметь говорить - так же, как должен уметь писать. В Древнем Риме полагали, что мужчина благородного происхождения должен быть либо политиком, либо воином, либо юристом. Ни одно из этих дел не обходится без умения говорить ярко и увлекательно.

Кому нужно умение красиво говорить?

Сегодня, конечно, риторика не входит в перечень обязательных предметов. Но есть много профессий, в которых она станет отличным подспорьем. Те, кто работает с людьми, должны уметь объяснять доступно и интересно, убеждать и доказывать. Педагогическая риторика - искусство учителя увлекательно подавать материал, концентрировать внимание учеников на нужных моментах. Грамотно построенная лекция не только лучше запомнится, она еще и проще в исполнении для самого оратора. Не нужно кричать, напрягая связки, не нужно злиться и нервничать. Ведь аудитория и так ловит каждое слово педагога, и не потому, что боится наказания, а потому что интересно. Педагогическая риторика, усвоенная и отработанная в полной мере, поможет и учителям, и ученикам.

Основа речи - план

Нужно помнить, что риторика - это не только умение красиво говорить. Это еще и искусство стройно, логически мыслить.

Без умения структурировать речь, без четкого плана, основанного на последовательных, связных тезисах, нельзя говорить убедительно и разумно. В основе любого, самого эмоционального спича лежит выверенная, продуманная концепция. В противном случае оратор начнет бессмысленно повторяться, упускать важные факты и запинаться.

Еще один момент, напрямую с умением общаться с аудиторией не связанный - дикция. Слушатели должны сконцентрироваться на речи, а не отвлекаться на необходимость разбирать невнятное произношение лектора.

Говорят, Демосфен, чтобы добиться идеального произношения, тренировался в ораторском искусстве, положив в рот несколько камешков. Звучит забавно, но это действительно неплохой способ выровнять дикцию - если, конечно, нет серьезных проблем, требующих помощи специалиста. Ну и, конечно, скороговорки. Их даже дикторы используют для тренировок.

Публика - это вовсе не страшно

Риторика - это беседа, а не зачитывание текста с листа. Речь нужно учить на память, причем отрабатывать до тех пор, пока она не будет звучать, как свободная импровизация - то есть легко и без усилий. Нет ничего более сложного, чем создание иллюзии непринужденности. Легчайшая грация балерин - результат огромного труда.

Тренироваться нужно постоянно. На родных, на друзьях, на любимой собаке - уж она-то точно будет слушать с интересом, даже если рассказывать одно и то же десяток раз. Когда появится привычка говорить легко и гладко, не сбиваясь, выступать на публике станет намного легче.

Для многих проблема именно в том, что стоять перед людьми, выступать - процесс страшноватый, нервирующий. Здесь тоже поможет практика. Можно попробовать выступить на родительском собрании, на совещании перед коллективом, сказать небольшую речь на корпоративе. Вокруг будут пусть и не родственники, но все же знакомые, доброжелательные люди. В таких условиях привыкать к вниманию публики будет намного проще.

Ориентация на слушателей

Основы риторики предполагают умение структурировать речь и подгонять ее под аудиторию. То есть нужно научиться писать план и заполнять пункты фрагментами текста, имеющими целевое назначение.

Речь, рассчитанная на шахтеров - совсем не то же самое, что спич, который будут произносить на совете директоров. И дело вовсе не в том, что кто-то лучше или хуже. Просто у этих аудиторий - разные интересы, разные вкусы. Оратор должен это учитывать, составляя конспект речи. При одинаковой основе такие выступления требуют разных выразительных средств, разных примеров. Интеллигентная аудитория вряд ли оценит излишнюю экспрессивность оратора, а вот люди, привыкшие открыто выражать свои чувства, наоборот, будут симпатизировать эмоциональному оратору.

Заинтересовать и увлечь

Вступление тоже должно быть ярким. Даже если основная тема спича не позволяет фантазии развернуться, первые фразы должны увлечь аудиторию, приковать внимание к говорящему. Опытные ораторы могут использовать для вступления экстравагантные и рисковые темы - просто для того, чтобы их начали слушать. А потом, в следующей части речи, сгладить резкое впечатление. Начинающим, конечно, не стоит прибегать к столь радикальным мерам. Но все же нужно постараться сделать начало «цепляющим», ярким. Если с самого начала не удалось завоевать внимание слушателей, весь труд по написанию речи окажется бесполезным.

Кажущиеся отступления от темы - тоже очень важный момент. Человек может без усилий фокусировать внимание только пять-шесть минут. Если речь должна быть долгой - лекция, подробное пояснение, - значит, нужно разделить ее на логические сегменты. И разбить теорию любопытными для публики примерами, может, даже забавными, хотя юмор - весьма зыбкая почва. То, что смешно одному, другой сочтет грубостью или пошлостью. Риторика - это искусство не только заинтересовать, но и удержать внимание публики.

Диалог с публикой

Таки отступления должны быть не слишком частыми, но и не редкими. Они позволяют аудитории передохнуть, мысленно подытожить сказанное и подготовиться к следующей части речи, не столь живой и увлекательной.

Чтобы определить, интересно ли слушателям, правильно ли выбран темп и интонация, нужно найти в зале человека, вызывающего симпатию, и говорить «для него». Этот прием часто используют начинающие актеры, а современная риторика имеет много общего с театральным искусством. Во-первых, так легче забыть о зале и публике, наблюдающей за выступлением. Во-вторых, наблюдая за конкретным человеком, выступающий создает иллюзию диалога. Он видит эмоции, вызванные речью, замечает, когда человек отвлекается и начинает скучать, а когда, наоборот, сочувствует высказанным мыслям.

Речь должна быть грамотной

Русская риторика имеет характерную особенность. Она требовательна к языку, точнее - к стилю речи.

Это важный фактор, по которому оценивают ораторское искусство говорящего. Предполагается, что оратор должен владеть классическим литературным стилем, не сбиваться на сленг, жаргонизмы или местечковый говор. Конечно, есть исключения - к примеру, выступления в узкопрофессиональной среде или перед лицом избирателей, когда нужно выглядеть «своим». Но чаще такая речь воспринимается как проявление необразованности, низкой культуры. И тогда доверие к оратору снижается.

Увы, научиться говорить правильно намного сложнее, чем исправить дикцию. Лучший способ - это читать хорошую литературу и общаться с интеллигентными людьми. Если времени на чтение нет, можно приобрести несколько качественных аудиокниг, и слушать их в свободные минуты. Так будет формироваться привычка говорить правильным литературным языком.